вівторок, 1 жовтня 2019 р.

Місія

Місія
Тиша порожніх цехів з вічним запахом шміру та відпрацьованих газів. Лиш ти та купа ше теплого жиліза, котре вже зовтра знов продовжит свою понадстолітню місію на благо та задля...
Той п'янкий напівранковий стан, коли все місто ше солодко спит, а на оборі твоєї роботи тисічами кінскіх сил гуркотят двигуни і змушуют тя ше ліпше відчути всю велич обраної долею професії.
Роздягальня, в котрій досі все просякнуте духом совєцкого абсурду. Зелена шафа Казіка, шо грав ролю такого си ургентного дохтора, бо кажної мінути міг полагодити будь-який двигун насліпо. Незалежно від того відпустка в него чи звичайна неділє і в якому агрегатному стані перебуває його організм.
Ось вішак з вицвілим написом, на котрім колись висіла спецовка Зеника, шо у сімдесєт котрімсь році разом зи своїм кумпльом* Ромцьом створили першу дистанційну систему запуску качалок, тим самим спростивши життє Бодьови, операторови з третої ланки. А все через те, жи той був несамовитим лінтюхом від самого народженє.
То теперка мож робити такі речі при помочи пульта і повітрє. А тодий тре було мати велику голову, як в конє, тєгнути купу дротів, а сама автоматика сі робила на коліні довгими п'яними вечорами.
Твоя вонтроба боляче реагує, коли в сутінковім мареві ти відчуваєш запах сотень літрів випитого бімбру. Ніс вловлює ледь помітний запах примітивної закуски у виглєді сала, чорного хліба чи недостиглого ябка і перед очима вимальовуєсі картина ТВОЄЇ місії, суть котрої - кєрувати цим досягненням людства задля паміти свого татка, матусі, для добробуту своєї сім'ї.
І справа ту навит не в касі, а в тім, жи все докола пронизане історією, легендами та байками, героєм котрих ти ВЖЕ став. Ти сі дивиш крізь літа до тилу, на певно знаючи, як то було. Намагаєшся зазирнути вперед і видиш все, як буде. І бачиш добрі речі. А досвід твій, життєві помилки та звитяги не дают ті жадного приводу сумніватисі в тім.
Но і, коли ти більшу частину свого життя перебуваєш серед надпотужних механізмів, у людий докола складаєсі враженє, жи ти ТИЖ мусиш бути таким самим твердим, курва, як той метал. І жадному йолопови не спаде на думку, жи на серцю твоїм може лежєти шось мєтоньке та миле. Ба, навит в голові.
І ти си мислиш:
- Но і ніц, а най го шляк...
Але ж, холєра ясссна, ті думки полюбе вилазят в котрісь мінути.
І ти потихоньку розмадзьґуєш шмарклі по обличчю, втираючи скупі сльози. Озираєшсі навкруги, сидячи на вечірньому порозі компресорної, втішаєш себе:
- Добре, курва, жи ніхто не видит!
Але раптом відчуваєш важку долоню на плечох, обертаєшсі, а то твій колєґа мовчки сі дивит, хитро всміхаючись.
І дружні обійми твого "вічного" кумпля роблят твій день. І тепло ті відразу!
І світло!
____________________
*кумпель - друг

Файний мєнт - зимний?

Файний мєнт - зимний?
Події остатніх днів, люде, змусили ня пригадати два реальних епізоди, які чотко вказуют хто є ху в цім життю.
Вродила кубіта мєнта. Начяльніка угро. Мало того, шо він був мусором, то в него ше й прізвище глистиянскє було. Но і говорив відповідно. Типовий окупант, курва, бо було то за совєтівблять. Здоровий, курва, лось був, карате займавсі. Мав двох дітий, дівчинку та пацана. Мала була спортсменков, чемпіонков урср навит і виросла в гарну кубіту. Вийшла заміж, народила дівчінку...
Натомість син - таке собі, ні риба, ні гівно.
Почував себе в нашім селі королем. Заради каси, щемив всіх підряд. І блатних і тих, шо навпаки. Загалом дуже багато зла людям зробив.
Але єдного разу хапнули го на хабарі. Обшук, сто тисіч рублів в батареї центрального опалення. Зразу купа "хвостів" повилазило, а всі його "колєґі", разом з долею сі обернули до него сраков. Но і тюрма, потім вийшов, нікому він не тре...
Довго повідати не бду іно оповім вам кінець.
Син його заштивнів від передозу, донька, розвелась і спилась на ніц. А вже її донька тиж вклякла від шмалі, народивши перед тим донечку. Її, Богу дєкувати, виховує дід та татко.
Сам герой розповіді одиноко вмер, навит не змігши трафити в дім старців.
І ще оден, сучасний, але не менш показовий приклад.
Жив си даїшник, любив гроші, особливо від п'яних водіїв. Колись я го спитав, чи ти, хлопе, сі не боїш, жи воно може проти тебе сі обернути. А тойхуй каже:
- Куба, та як я можу позбавити прав шофера? То ж його хліб. А він сі проспит, та й все бде норм...
За якийсь чєс його сусідови скочила на плече білка, він зарядив рушницю, перебив всіх курей даїшника, а його самого ранив в сраку. Кіпіш до небес, хлопа забрали, але той порішав за гроші і дали му штраф за хуліганку. Даїшника то вкурвило, але сі зачєла і люстрация і йому стало не до того. Погнав він в ато відмиватисі. Побув пару місєців, подоїв провдивих воїнів на блокпостах, отримав убд, но і пішов далі си робити мєнтом.
Аж ту, курва, сусід його дорогий знов приїжжєє з сибірскіх заробітків, влаштовує гучну забаву і раптом згадує, як на него той мєнт заяву накатав. Знову білка на плече, ґівера в руки і відео, де мєнт повзає на колінах, благаючи, би го не вбивали.
Спитаєте чим то сі закінчило? Нічим. Той йолоп жиє в сибіру на постоянці. Мєнт, як був гівном, так ним сі залишив - надалі вираховує п'яних водіїв, дахує лісовози і сі тішит кажній "заробленій" гривні.
Епічне відео деколи вилазе в інтернеті, а небо готує му новий сценарій, бо жадні знаки згори ніґди не навчат телепнє їх розуміти.

Коханій



Коханій
Букви, то не завше те, шо читаєш. І не завше те, шо видиш чи уявляєш. Вни є лиш палітров фарб, які художник, шо малював ці слова, розклав в певних комбінаціях. І кажне реченє не є остаточним. Бо всі ми чуєм ріжні звуки, бачим колір в іншім світлі, відмінним від істинного. Ввечори вони одні, вдень інші, вночи для когось наповнені зірками, комусь - вугільним пилом.
І кубіта і хлоп, то істоти, котрі теоретично є протилежними зарядами, а насправді доповненням оден одному.
І зазвичай так сі стає, жи ніґди вни не пасуют собі ідеально. А вже в процесі життя тоті душевні виступи поступово сі притирают. Ми викєгаєм скалки з сердець, з голів образи, які сі утворили внаслідок наших фантазій, і заповнюєм їх відсутність іншими.
Знинацка може сі оказати, жи грізний воїн в певних умовах є малов дітинков зи своїми фйолами в голові. А провдива секс бомба з глянц афіші - дівчинка з полохливими косичками. І нема на то ради аніраз.
Тому не тре так остро сприймати всяку інфу, яку дарує нам життє. Бо ява направду є напрочуд складною і гет часто спіралізованою дійсністю. Повільним гвинтом наша натура вкручуєсі в небо, би раптово стрімким коркотягом полетіти в долину. А прєма стежка може бути лиш миттю, а може тривати все життє.
І, вимальовуючи в своїй уяві якісь сегменти своєї істини, ми тим самим збит часто творимо рубці в душах тих, хто поряд. Котрі кохают тя за будь-яких обставин, ніґди не лишат тя в біді і бдут сі тішити разом з тобов у щасті.
Все, шо сі робит докола, все, шо ми видим, є лиш набором буквів чи образів більш менш допасованих до обставин.
А провдиві стосунки, то назавше.
Титаново міцні і ґумово реінкарнаційні.

Лікарка і виходок

Лікарка і виходок
Минулої суботи, люде, ввечори, дзвінок. Жіночий голос, з постільним присмаком, лагідно так каже:
- Дай Боже здоровлє, пане Куба!,- і продовжує, але вже аніраз не еротично,- телєфонує до вас ваша сімейна лікарка. В мене виходок сі заткав, все помешканє у воді, а в ній пливає самі знаєте шо. Поможіт ми, бо'м звар'юю.
Ого, курва, а шо то ше за сервіс такий- сімейний дохтор?,-подумав,- бо навит незнав'єм про таке. Но і ввічливо так відповідаю:
- Але ж, прошпані, нинька вихідний, я іно хтів вийти до ресторації. Вже'м сі вбрав в ґарнІтур, мешти напуцував...
- Прошпана, але ж як вам, Боже борони, стане зле, то я мушу летіти на порєтунок о кажній порі дня чи ночи.
Но ніби має рацію, помислив я, та й вирішив сі не перебирати і пішов до неї в тім, в чим був.
Заходжу такий весь ладний, пахну, як шейх саудитскій і гладонький, як дупско немовляти, бо поголений. Но і в тих блишчєчих мештах на шпіц чалапаю по воді просто до виходку.
Вна так сі дивит на мене і мліє від перезбудження. Ледво'м встигаю ї піймати, би ся не йобнула просто на мокру посадзку. Остро цілюю її в уста, від чого вна оживає, саджу ї у фотель, а тоді викєгаю кілька піґулок типу "крот" і сип'ю просто в унітаз.
Вна закохано сі дивит на мене і каже тако:
- Шо, всьо?
- Но а як?,- відповідаю,- а теперка спостерігайте за тим білим вазонком цілодобово. А тутво маїте ще пару піґулок, би за добу то саме повторити. Як не попусте, но то зателєфонуйте ми в понеділок.

Ґаз, ґітлєр і субсидії

Ґаз, ґітлєр і субсидії
Дзвоне колєґа, нич не каже, ні добрийдень, ні насерматер, а відразу:
- Кубааааа! Прийди, бо вмру, так ми, курва, зле!
Я сі підорвав, хопив ключи від авта, побіг до Марисі по флєшчє, далі по коробці та й за півгодини вже сидимо, пашталакаєм по підисєть.
Но а він сі жаліє:
- В мене такого ше в життю не було, віриш?
- Тю. Ти шо перший раз каца* хопив?
- Та нє, Куба. Ти ж знаєш, жи п'ю я послідовно і регулярно, би не доводити свою дурну голову до бодуна.
- Но то шо сі стрєсло?
- Ми звечора з нашими селянами всю бульбу зибрали. Потім сіли та й си повечеряли так порєдно. Бабів шляк трафив, то вни пішли гет, а хлопи джазували далі. Понапивали'змо сі, як джмелі. Такой в стодолі попадали спати. Всьо ніби норм. Лежу си, курва, як завше. В голові вертольоти, пару раз в ригу з'їздив і врешті заспав. Аж раптом страх мнов такий опанував, жи мало'м сі не всрав, Куба! Знаєш шо ми сі снило?
- Твоя бувша?
- Нє, курва!!!
- А шо тоді???
- Ніби я лежу в ліжку, сонечко у віконце, світить, пташкі цвірінькают, Галє зи швейної поряд...
- То котра?
- Та жінка того Петра, шо в него в нашім селі два склепи з запчастями до роверів.
- Ааа!
- Така вона гола, така горєча. Так ми тепло і файно...
- То шо ту сі бояти?
- Дай сі на стриманє, Куба! Ну, я си лежу тако, вбираю в себе той стан, блаженно упиваюсь, мож повісти, тов ситуаційов і тута рррраз, курва, забігає в хату... Хто б ти думав?
- Твоя бувша?
- Іди до сраки. Не згадуй ту холєру, бо ше прийде! Но то значит, лежу я, сі волочу від тої радости докола, рука моя на Галиній цицці так ладно лежит і тута хуяк!, забігає в хату ґітлєр, зачинає тупати ногами, а потім яааакк заверещит, ніби му єйці в дверьох затисли:
- Ти чому, за ґаз не платиш, субсидійник, бляtь???!!!
- Українською???
- Ну!!! А в мене в хаті ніґди не було, курва, ані ґазу ані субсидій! Капуєш?*
- Кидай хляти, хлопе, то білка приходила, полюбе!
- Но так! Довай ше по сто і файрант*!
*кац - бодун
*капуєш - вкурив, розумієш
*файрант - ґуґєль в поміч)

Абстиненти

Абстиненти
Ниніка, люде, продовжуєм антиалкогольну тематику.
Заходят два хлопи до монополю*:
- Дай Боже здоровлє, прошпані!
- Дякую, дай Боже і вам, хлопці! Шо бдете? То саме, шо вчора?,- відповідає склепова.
- Нє! Дайте нам по три пива і єдну триста пєдисєт.
- Таку, як вчора?
- Нє, дайте нам тово кольорове. То коняк, чи шо?
- Мені штири пива,- перебиває го кумпель*.
- Я тебе шо, курва, нагуляв? Старчит з тебе три!,- остро реагує другий на захцянки колєґі і додає вже в бік продавчині,- не слухайте го, прошпані. Коби не я, він давно вже би сі спив. Дотепер би в своїм Цицкопіллю по корчах спав...
- Та напевно!!! Забув'єс, як я в твоїм Відсосові з потоку тя п'яного кєгнув? Якби'м тодий не надійшов, то ти би сі втопив, курва!,- завівся перший.
- Гг. Файно є. Ще раз сі питаю - шо вам до пива? То, шо вчора, панове абстиненти?,- всміхаєсі продавчинє.
- Нє, нє, тотой коняк довайте, тристапідисєть...
- Йой, та нашо вам тих тристапідисєть, беріт ліпше півлітру, то таньше вийде.
- Нє, нє, прошпані. Ми шо - пиякє? Тре мати лице!
*****
А на знимці, люде, маєте фист файний варіант питія пива "з вставкою". Користуйтесь, іно помірковано.
Гарних ранків!)
*монополь - вино-горілчаний склеп*
*кумпель - друг
*склеп - магазин

Вживали?

Вживали?
Ніч. Їду автом, аж ту в заднім люстрі зненацка сі з'являє пріус, вмикає міґавки і "крекче".
Показую правий поворот і чемно стою на "аварійці".
Підходе йолоп:
- Страшний сіржант Цопант. Вживали?
- Так,- спокійно кажу поліцайови щиру правду, люде, як вчила ня мама. Бо кажен з нас вживає. Звісно, якшо не оголосив голодування за відставку Овакова.
- Ваші документи попрошу,- на відгодованій пащі з'явилась хижа посмішка, з його писка потекли голодні слюні в передчутті заробітку, а я спинним мозком відчув, як в него засвербіла ліва рука.
- Прошу дуже, пане владо,- я віддав посвідчення, а поки той сліпав в документах набираю стодва:
- Чергова такато слухає,- з моєї нокії почувсі такий файний голос, ніби трафив'єм в центр сексуальної реабілітації.
- Дай Боже здоровлє, прошпані. Вибачте, жи так пізно дзвоню, але мене ту спинили ваші поліцаї (тута я чемно називаю своє прізвище, потім поліцая, но і номер їхного авта) і питают ня, чи вживав'єм. Перепрошую, то шо маю їм відповісти, бо я цілий чєс шось вживаю, інакше з голоду вмру,- говору чотко і виразно, би пані файно ня чула.
Але раптово мою бесіду з володаркою чарівного голосу перериває вереск сіржанта, котрий стояв поруч і уважно слухав до моменту, поки'м не назвав його імє:
- Шоооооооо?!!!
- Шо?,- я повторив інтелектуальне питанє патрульного.
- Шо??? Такий сиромудрий??? Всі розУми поїв???,- поліцай миттєво перетворивсі на мєнта.
- Я, прошпані, дико сі вибачєю, але той ваш 3345 якийсь фист нервовий. Мабуть, вживав або навпаки - голоден. Но то мушу скінчити нашу люб'язну розмову,- я втиснув червоний ґудзик і перевів погляд на поліцая.
- Йой, як мені сі подобают грізні хлопаки в мундурах. Коли в тебе зміна сі закінчує, солодонький?,- я повільно облизав губи і лагідно подививсі му у вочи.
Тонка конструкція мєнтовскої душі остаточно луснула і той з криком "Заєбалиблять!!! Єдні підараси докола!!!", різко жбурнув права ми на коліна і погнав в ніч.
- Пане владо! А ваш напарник тиж?,- спитав'єм навздогін. Той нич ми не повів, але відповідь була очевидна, бо сіржант біг в протилежний, від поліційного авта, бік.

Майор Срак і старий шофер

Майор Срак і старий шофер
То всьо, шо сі робит докола, люде, істинна провда. Але виглєдає, курва, як брехня. Іно тота брехня настіки неймовірна, шо аж сі світит, немов провда.
Сидимо си з Ромком (читай #Ромко_Черешня ), на терасі кавярні, лиґаєм по сто підисєть. Тепло, сонячно, в дурних наших головах гуде не стіко від коняку, як від шаленої кількости ладних дівок докола. Так файно, шокапєц. Но а через дорогу мєнти дідови на жиґулю штраф пишут, бо той на самій зебрі свій виходок запаркував. Ніби все ґут, по правилам, я навит зачинаю сі тішити, які в нас поліцаї чоткі і справедливі.
Но так є, люде, жи маю здатність притєгати прямопротилежні ситуації в єдно місце. Так сі стало і того разу. Бо не встигли мєнти того селянина відпустити, як через хідник, просто на саму терасу залітає здоровенний мерцедес джіелька. Затемнений по саме нікуди, курва, і чорний, як либак на день Нафтовика.
Поліцаї писки повідкривали, а ми з Ромком сидимо, чекаєм, шо бде далі.
Іно з авта ніхто не вилазе. Но то я встаю і йду до тих мундурових.
- Панове поліцаї, а шо то ви стоїте, нумо арештуйте тогохуя, бо він мені в каву напердів просто з рури видихової*!!!,- кричу їм.
Ті вмикнули "мороз", ніби пишут протокол. Но то підходжу ближче:
- Мені шо, дзвонити на стодва, до шляка ясного?,- перепитую.
- Та зара, прошпана, вже йдем,- каже другий і біжит до порушника. Чую за спиною якесь благальне булькотіння і раптовий крик:
- Та я тебе, курва, мож повісти, груддю вигодував!!!,- чую я знайомий голос
Обертаюсі і виджу, як двері мерса сі відкрили і звідтам вишпортуєсі організм і при тім кричит, ніби він якийс директор. Тіло неправильної, але фист заокругленої форми, з'явилось на світ Божий і виявилось знаним на все місто, вбраним по цивілю, майором на прізвище Срак.
- Срак, курва, зара, здаєсі, Я ТЕБЕ нагодую!,- почув я голос Черешні. Той стояв на повний зріст коло майора і дививсі на него згори на долину. Срак затремтів і раптом зачєв сі зменшувати на очах у людий, шо стояли докола, вірно передбачаючи файну забаву. Врешті сі скурчив, якхуй на морозі і став меншим мінімум у вісім раз.
- Срак, ти? Зара шляк тя трафе, курвасрака,- заволав я в бік водія.
Той сі обернув до мене і паща в него відразу сі видовжила настіко, шо нижня щелепа мало не лєгла на глобус, котрий він носив над споднями вже добрих двайціт літ. Відтоді, як з патрульного став даїшником.
Тута, люде, я мушу перервати оповідку і троха розповісти вам про той цуд небесний, котрий нині називаєсі оновленим поліціянтом.
Майор Ігорко Срак. А саме так він сі називав, закі не вступив у лави правохоронців. Бо потім помінєв на інше, котре не озвучуватиму, бо для всіх містян він, як був Сраком, так ним сі і лишив.
Так от. То сі стало після войска. При совєтах селяне з горів часто так робили, би сі спустити троха нижче до рівнє моря. А за пєрєстройки то був мало не єдиний вихід для них мати файну касу, практично не прикладаючи жадних зусиль. Принаймні розумових.
Кар'єра в Срака сі складала напрочуд вдало, благо земляків, котрі пхали оден одного на хлібні місця, докола було доста. До майора він сі дослужив швидко, але постійно встрєгав в якісь халепи і тому зо п'єть разів го розжалували аж до лійтінанта. Іно наш мєнт був бронібойним і знав де помастити, би залатвити проблєму.
Ріжні посади в ДАІ файно годували, помогли му збудувати три хати, відкрити фірму з маршрутками і почуватисі практично живим Рамзесом Другим, тіки з більш тупим виразом обличчя.
Але тутка прийшла поліційна реформа, котра Ігоркови принесла купу клопотів, бо прийшлосі касувати за перездачу, за закриття попередніх, нібито давно закритих, але раптом відкритих, кримінальних проваджень по хабарях і не лише. Схуд Срак неймовірно, ще й в АТО на три місєці мусів сі катнути, звідки приїхав паперово кришталево чистим.
Так от. Стоїт наш бравий полісмен перед Ромком, сі трусит, а ту зненацка оси налетіли і єдна Сракови на ніс сіла. Ну і легонько махнув руков, би ї відогнати. А Черешня, люде, хлоп нервовий і помислив си, жи той до него стартує. Та й, недовго думаючи, вклєїв Ігоркови в ніс. З оси труп, а з носа - пулярис*. Срак впав, помнув квіти на клумбі і зачєв верещєти, немов кнур перед кастрованєм. Мєнти, шо стояли збоку, як то увиділи, оден зразу за пістолєт сі схопив, другий за рацію і до авта. А ми довго не думали - сподні в руки і ходу звідти. Через парк, помежи хати, вибігаємо на єнчу вулицю.
Біжимо си з Ромком, аж ту сі спинєє старий опель, а звідтам:
- Куба, де біжите? Сідайте, я вас підвезу!
Виджу знайоме обличчя, попадали'змо в того ґрата* і погнали.
- Вуйку Василь, відки ви ту сі взєли?,- питаюсі в шофера.
- Та я навпроти стояв, та й всьо видів. Знаю я того поліцая. Ше від тодий, як він іно з гір сі спустив. Видів'єм їх троха за своє життє.
В него проблєма з дітинства. Срати му завше сі хтіло. І вдень і вночи. Навит, курва, коли грав, то думав, би сі не обисрати. Но і, певне, того така фамілія.
Але то ше ніц. Найгірше було на понеділкових нарадах, коли шеф го грав в усі дзюрки, а той думав іно про єдно - чи бомжі часом не вкрали в поліцейскім виходку срайтасьму. Бо чомусь так сі ставало саме на його чергуванню. Добре, жи з водов було троха леґше, бо як не було в крані, то завше пару літрів рідини було у відрі.
Я, Куба, за совєтів на уазіку робив. Возив'єм начальніка промислу, курва.- раптово перемкнув тему Василь,- то була люкс робота. О семій рана відвіз жінку на роботу. На восьму його, а півдевєтої ще мусів його дітий до школи доправити. Потім побалемкаюсі по цеху, доміки заграю, з хлопаками попижджу і файрант. Бо в одинайцітій мій шеф вже в склепі, п'яний, курва, фоса. Заходжу, а там вага така вЕлика була. Став'ю го на ню - підисєть п'єть кіля штириста грам. О, кажу, ше по сто і їдем. Кєровнік мені:
- Файний ти хлоп, Василю. Я би'м тя усиновив.
А я му:
- На холєру ми такого тата, шо ледво говоре?
А він:
- Пойняв. Від зовтра не п'ю!
Но то я го під пахУ і в уазік. На заднє сидзенє кинув, він си спит, а я ше по Трускавци потаксую, здихлів* порозвожу. Пару ходок зроб'ю та й все єкась десєтка капне. А за совєтів то, Куба, були грубі гроші.
Потім їду до него під хату та й несу го на четвертий поверх. Добре, жи під під'їздом все люде сиділи, то завше ми помогли го з авта викєгнути. Бо він фист як не хтів домів іти. Жінка в него ладна, як лялька була. Але прала го по писку за кажним разом, як я го, п'яного в сраку, привозив.
Потім возив'єм ше єдного пияка. ІнжИнєр з охорони праці. Але то був прикрий хлоп, курва! Но ти, Куба, як сі нап'єш, то шо робиш?
- Та нич,- кажу,- спати ми сі хоче.
- О видиш! А ми їдем зи Львова, той йолоп сєде си збоку і зачинає ми повідати, жи я не так ґазую чи під знак поїхав. А як видит гастроном, то всьо! Стань му ту, курва, бо го спрага мордує, дюшесу му сі хоче. Ага, купе, курва, флєжку солодкої водички, чвертку за вінкльом* в жилудок встромить, би я не видів і лізе в авто. Думає, жи я дурний. Але ніц, курва, їдем. Но і від'їзжєєм пару кільометрів та й "білка" го зачинає хапати. Якісь діти з прапорами му сі ввижают на дорозі. Чи баби з молоком в бідонах. Та й кричит:
- Де ти їдеш, курва? Не видиш баби корів подоїли, молоко на базар несут. А дви, дви, діти з транспарантами до першого травнє сі готую! І всяке таке.
А докола нікого, іно при дорозі пару ЗІЛів з пшеницев і коло них фіра, зерно колгоспне крадут.
А, як та скотина, за кермо хапати зачинає і не дає їхати, то я сі вкурвлюю нараз. Но то правий поворот, курва, стаю, викєгаю го з передного сидзеня, звєзую му руки, ноги і кидаю назад. Всьо, спокій. Він шось си верещит, співає якусь калінку, а мені до сраки - їду. Іно, як мєнти ня пинєют, то я перед тим, як стати, б'ю му в писок, би сі заткав. А мєнтам шо? Їм похуй, документи провірили, в кабіну зазирнули:
- Хто то є?
- Та то шваґро мій,- кажу,- в него нині троє сі вродило, то сі напив від щістє.
Поліцай співчутливо головов помахає та й руков махне - їдь, хлопе. То я по коробці і ґаз до поліка. Приїжджєю під хату, викєгаю той організм, розвєзую го і мечУ на обору. В него своя хата була, то не тре було на п'єнтро волочити. Але їдного разу я го викєгнув, але розвєзати забув, то мене на наступний день з уазіка зняли і на урала дали. Ніби так покарали. Але мені ше ліпше, курва, бо тим чортом і дрів си навезу і сіно. Но то начальство увиділо, жи мені файно там, та й знов на уазік посадили.
- Прошпана, станьте нам біля тоїво касарні*,- раптом перервав го колєґа, котрий всю дорогу мовчки слухав, шо повідАв старий шофер,- підем до Дозя, доправим, шо не встигли. Нє, Куба?
Той сі спинив, ми вийшли, а Василь все не міг сі вспокоїти:
- Але всьо їдно, Куба, той інжИнєр, хоч і йолоп, але всьо їдно не був такий фист злий, як той, шо я го після урала возив. Той хоч в кабіні не риґав, курва.
- Та най бде, вуйку Василь! Щєсливої дороги!,- всміхаюсь.
- Но так, зара нема чєсу, Куба, я про него ті іншим разом повім, добре?,- водій остро ґазнув, а ми з Черешнею махнули му руками і погребли в бік касарні, до Теодора Немічного, котрого всі знают, як Дозьо.

*рура видихова - вихлопна труба
*здихлі - відпочиваючі
*Вінкєль - кут, тут - ріг будинку
*касарня - колись казарма, де мешкали ріпники, а теперка деревлєний двоп'єнтровий будинок. Такий си гуртожиток коридорного типу.
*ґрат - тут неймовірно убите авто
*пулярис - великий такий гаманець

Ґрета

Ґрета
Є в мене колєґа, люде. Петро сі називає. Ми раніше сусідами були, а файний сусід, самі знаєте, на порозі не валяєсі. То, люде, направду протівоударний хлоп. Шо з ним життє, курва, тіко не робило!
Ну, певне, в кажного з нас є такі люде, шо їх нич не може зломити.
А то вагітна невістка диґов* го переїхала, бо передачі попльонтала, а син тоді на заробітках був. То машина дрів на него сі перекинула. Пару літ тому рак го хОпив, то він хімію принимав, полисів гет, до шляка ясного. Але ніц, курва, за якийсь чєс волосє відросло, хлоп далі куре, п'є і саме головне - грає, шо німий.
Такого експерта в области сексуально-політичної орієнтації, люде, я в життю не видів. Раньше, то він грав всьо, шо сі шевелит. Любу кубіту міг забаєрувати*. Теперка троха сі попустив, бо роки берут своє, але навит зара дає си ради так, жи не кажен пацан то може, шо він.
Ну і якось стрілиз'мо сі з ним на каві, в самім центрі. Він, як завше, вдітий, шо джеймсбонд і аленделоном за кільометр від него пахне. Сидимо, а він мені байки свої повідає
- Здоров, Куба. Давно'м тя не видів. А я місєць тому стрів'єм Іваська. Памітаєш, він на міськім радію робе. Жінка в него, Соломія, її мама з отаков сраков, на фарфоровім колись робила,- кумпель розставив руки десь на півтора метри,- а він якусь там передачу про райраду веде.
- Ага,- кажу,- знаю. Хоча направду поняття зеленого немав хто то такий.
- О! Ну то він ми каже: Петрику, поможи, бо маю проблєму. Пише постійно ми єдна кубіта, каже на тобі мій номер, передзвони, бо я, як чую твій голос, то млію і коліна в мене сі трєсут, так тя хочу. А, як не зателєфонуєш, то я гет звар'юю.
То я му кажу - давай мені, шось придумаєм. Він дав. Я приходжу на роботу, заходжу до свого майстра, а того акурат в кабінеті не було, то я взєв його ойфон зи стола та й дзвоню до неї. Кажу, я Івасько з радія, ви ми писали, но то кажіт, шо хтіли'сте. А вона, як ня вчула, аж мову забула. Пару мінут мовчок, а потім сі зачєло... І так, і такво, навит я в шокови був від її фантазій. То значи файно поговорили'змо з нев, але недовго, бо акурат, Миросько, майстер, надийшов. Рєзко скінчив'єм, кажу "па-па, мала", номер видалив, вийшов та й забувсі про то. А за пару днів заходжу до ґабінету, а той йолоп шось в телєфон шепоче так смачно, аж му слюні з писка течут... Мене увидів, почервонів і руков мАхає, би'м вийшов...
Потім розповів. Дзвоне якась, каже, я тя хочу, Івасику, хлопчику мій, такий в тебе голос ладний, а я вдовицє.. Я їй - та я не Івасик. А вна - то ніц, всьо їдно мусиш ми помочИ. Йойой, як вна стогнала! Ніби їй який кінь на ногу став. Незнаю, каже, чим вна там собі помагала, але в мене аж стіл сі підоймав від тих розмов.
Ми з Мироськом навит єдного разу вдвох ї слухали на голоснім режимі. В них мало сі не зародило нещасне коханє, як межи Ґаґаріном* і Фідельом Кастро колись.
А потім го жінка за тим дійством злапала, коли обід му привезла. Весело було, три тижни хлоп в офісі спав. Але я то взєв на себе, пішов і повів їй, жи та кубіта інвалід з дєтства, а Мироха їй гуманітарно помагав в рамках всесвітньої акції, но і вони врешті сі помирили.
- Петре, ну добре, а повіч ми щиро. Твоя Ґрета ніґди тя не злапала, як ти їй зраджував?,- питаюсі.
- Та ніби нє. Іно кажен тиждень маю лєкциї з сексуального вихованя.
- То як?
- Як? Повечеряли'змо, полєгали спати, потім сі заграли, вна лежит така радісна і зачинає марудити: Петрусику, котику, а то провда, шо то брехня, шо про тебе в селі кажут?
- Шо саме кицуню?
- Шо ти майже всю бабску половину навколишніх сіл попсув? І половину з сусідного району?
- Ну, а ти шо на то?
- Зізнаюсь з руков на серцю. А шо робити? Кажу, Ґресю моя укохана, за всі роки нашого подружнього життя, я ті аніраз не зрадив. А ті, хто каже, жи'м заграв підисєть вісім тисіч кубіт, трох хлопів і єдного пса, то патологічні брехуни. Бо пес вже здох, тому до него вже можеш не бути заздросна. Ше штири кубіти вмерли від старости, а оден з тих хлопів змінив стать. А, ше'м єдно згадов - в скадовску я колись медузу нанизав. Ненавиджу себе за це досі. Завтра напишу явку з повинною в грінпіс
- А вона шо каже?
- Каже - ти, вар'яте збочений, а чого пса, а не козу? А я їй тоді - нє, кажу, козів принципово не граю. Я шо - козел?
- А вна?
- Та шо? Питає, як то можна було з псом? З ним навит не поговориш. А я їй повідаю - та то по ріжному мож. Приміром, з псом ми шрифтом брайля комунікували... А Ґреся зразу - а то куди, Петрику?
- Я пєрдолю, ти баєруєш!,- не витримую я.
- То ще ніц. Питає ня - Петрусику, а які тваринки тебе збуджують? А я: Шершні, курва! Як в сраку всандалить, то стояк три дни.
Але ту нашу бесіду раптово перериває телєфон, котрий заграв знану мельодію KOZAK SYSTEM. а на екрані сі засвітило "Кицуня". Петько враз сі змінив на обличчю. Запала мовчанка. Ivan Lenyo вже зачєв співати приспів - сни ранньої весни..., коли колєґа врешті видусив з себе:
- Наразі, Куба, мушу бічи, бо моя мантелепа казала, жи внуки їй на телєфон якусь програму поставили, шо вона видит де я є. Честь!,- він втиснув ґудзик на мобілці і заспівав, біжучи,- слухаю тя, кицунько моя...
- Честь, колєґо,- відповів'єм, подививсі на його каву, котрої він так і не торкнувсі і подумав, як сумно я жию.
*Ґаґарін - про него я тутво писав https://www.facebook.com/notes/%D1%8F%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D0%BA%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9/%D2%91%D0%B0%D2%91%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%BD/1042567309222699/
*баєрувати - вигадувати, прибріхувати
*диґа - саморобний трактор, зліплений з газона, запорожцє і старої січкарні.

понеділок, 9 вересня 2019 р.

Мартин

Мартин
Нинішний ранок, люде, сі зачєв з дзвінка:
- Пане Кутовий?
- Ну...
- То з поліції. Сержант Вінкєль. Заберіт конє...
- Кого???
- Прошпана, я сі питаю конє свого коли заберете?
- Пане поліцай, я в життю не мав конє.
- А хто вчора го привєзав до знаку 3.34?
- То шо такє?
- Зупинка заборонена.
- Де?
- Біля самого постерунку, прошпана!
- Прошпана, я зрозумів, то такий жарт в стилі 95 кварталу,- я поклав трубку, але телєфон знов задзвонив. Вже інший, до болю в нирках, знайомий голос становчо повів:
- Куба, як ти за пітнайціт мінут не забереш конє, шляк тя наглий трафе і наступного разу, курва, бдеш пітнайціт діб ринок прєтати! Ясно?...
- О, так би зразу і пояснив,- я поклав слухавку, допив каву і полЕтів на поліцію. Добре, жи йти було недалеко, бо цю ніч я провів в єдної файної кубіти, котра мешкала туж-туж.
Але жадного конє я там не увидів. Ніде. Видів кабанів і псів, але всі вони були в поліцайскіх мундурах і на двох ногах. Тому я знайшов попередній вхідний дзвінок і зателєфонував:
- Гальо! Пане поліцай, а де той кінь, шо маю го забрати?
- З ким я говору,- відповіла моя нокія
- То Куба. Кутовий. Ви пітнайціт мінут тому казали би’м конє забрав...
- Ну!
- Ви ми ту не нукайте, пане владо! Де кінь сі питаю, бо я го не виджу?
- Зара,- в слухавці почулосі, як поліцай відклав трубку, потім кроки і звук, як відкриваєсі вікно. Далі тиша і радісний крик вдалині:
- Міську, курва, шо там з коньом?
Потім знову кроки і мій телєфон знов заговорив звичним голосом:
- Кінь є, а тебе я не виджу!
Я обуривсі:
- Як то, курва, не виджу? Я шо - невидимий? Чи мені каменьом шибу в постерунку вибити?
- Нє, нє, Куба, шибу не тре. Ти де?
- Як де? В сраці, курва! Стою під бориславскім відділком поліції і сі хрещу в бік церкви Сьвєтої Анни.
- О, курва. А кінь в Дрогобичи. Стій на місци, зара тя привезут,- в трубці почулись гудки, а я зафайкував, присівши на сходах.
Попри мене ходили поліцаї, декотрі навит сі вітали за руку, співчутливо зазираючи ми у вочи. Добре, жи поряд був храм, но то Господь швидко ня вчув і на горизонті з'явивсі поліцайскій "чобіток":
- То ти Куба?,- спитало авто і відкрило задні дверки.
Я сів і ми погнали. На почєтку їхали мовчки, але водій фист підозріло зиркав в люстро і врешті сі спитав:
- Куба, ти ня памітаєш?
- Ми шо з тобов десь плитку клали?
- Нє, просто я колись у витверезнику робив...
Від тих слів в нирках моїх раптом штрикнуло цьвоком, ніби нагадуючи тоті веселі дні.
- Та не мартвисі, Куба, тодий всьо було норм. Ти був самий тихонький, на відміну від своїх колєґів... А шо то сі стрєсло з тим коньом?
- А я знаю?,- біль в попереку попустила, але передчуття удару, занесеного над тобов ґумового патика, не відпускало.
Ми в'їхали в славетне місто солеварів, я обнаглів і повів:
- А хулі ми так тихонько їдем? Міґавки вмикай!
- Гг, тєма!,- зрадів шофер і ми понеслись з сино-червоним супроводом і кряканням, від якого навит мені в авті робилосі не по собі.
На Стрийскій панував Хаос. Єдинов ознаков зародження життя був регулювальник, який завертав всі авта, шо хтіли там заїхати. Тлуми майбутніх фізиків та математиків заполонили всю проїзжу частину докола конє. Спудеї знимкували го на телєфони, декотрі навит провадили прємий етер, а скотинка тихонько тєгнула за собов руру з дорожнім знаком, до якої була моцно прив'єзана шнУрком. Купка поліцаїв стала обабіч, а оден з них, з великими зірками на плечох, як ня увидів, підбіг і заволав:
- Курвасрака, Куба, кіко мож? Вся районка ту, ніхто не може дати ради твому коньови. Двисі, він той знак з асфальту разом з бетоном вирвав. А ше та скотина вже єдному правоохоронцеви банєк розвалила! І так людий нема...,- жалібно повідав офіцер, вказуючи пальцьом на двохметрового сержанта з перев'єзанов головов. Потім троха помовчав і продовжив:
- Забери го, я тя прошу. А тобі за вчорашнє нич не буде. Обіцєю! Слово даю!
- Яке ше вчорашнє?
- Ти шо не памітаєш, шо ви з тим коньом вироблєли?
Яснийґвінт, жи я ніц не розумів, бо паміть моя застигла на тім місци, коли ми з колєґов, Влодком Сурманом з Млинок зачинали пити по стограм. Але виду не подав:
- Добре є! Без питань, пане владо! Зара всьо залатвлю!
Я різко ступив в бік конє, а той, увидівши мене несамовито зрадів - став на задні ноги і заіржав. Потів підскочив до мене і, наче пес, облизав мою невиспану пащу та сів поряд, висолопивши язика від радости.
- Ходи зо мнов, худобо!,- сказав я.
- Куба, нашо ти так?,- почув я голос, але поряд нікого не було, крім конє.
- Хто тут?,- спитав я.
- Та то я говору, кінь! Насправді то я Влодко, просто так зара виглєдаю. Але то хіба ти мене чуєш,- кінь дивився на мене, кліпаючи розгубленими очима.
- Сурман, а шо то тобі сі захтіло коньом бути?
- То всьо моя Зузанна винувата, Куба. Памітаєш, як ми вчора з хати йшли, то вна мені повіла - би ти врешті сі впив, КІНЬ З ЄЙЦІМА!
Теперка все стало на свої місця. Я відвєзавв колєґу, взєв го за уздечку і ми пішли. Натовп докола радісно заплескав брава, водії зачєли сигналити, а поліцаї стріляти в повітрє з табельної зброї.
- І шо тепер з тобов робити, Влодку?,- спитав я, коли ми пройшли “алкоточку” на Шолом Алейхема.
- Шукати ВІЧНОГО ЩУРА!- відповів кінь.
- Якого ше щура? І де го маю знайти?
- Куба, ше моя бабцє ми повідала, жи в пивниці нашої ратуші жиє щур ше від пітнайцітого століття. І, якшо є якісь питання, то тре йти до него.
Ми йшли далі, попри людий, котрі радісно вслухались в нашу розмову, вірніше в ту її частину, котру озвучував я, бо голосу конє не було чути нікому, крім мене.
Кінь мовчки звернув в суецький канал і ми увиділи ратушний дзеґарок. Акурат бемкало дванайціту.
- Куба, ти мусиш ня врєтувати, хлопе.
- Та мушу, але де го шукати, того твого щура!
- Бабцє моя була фист файнов ворожков, вроки на оливо зливала, в любій біді могла помочИ. То вна казала, жи шомісєцє, на саме повнолуння, а при потребі - частіше, в старій пивниці під дрогобицков ратушов відбуваєсі єдна й та сама подія. Століттями. О!
Я слухав уважно і думав, жи шось ми ту не грає.
- Місцеві мешканці збираютсі ту на звітній вечір,- продовжував кінь,- Кажен повідає про те, шо увидів за той чєс, шо го вразило, або чим сі переймают челядники, чи громада загалом. Кажного разу оповідачі сі мінєют. Хтось відходе в забуття, розповівши іно кілька історій, інші живут в цій площині троха довше. Все залежить від того, КИМ він є на сьогодень. Комарі, миші, кіт, пес, ба навит кріт є учасниками цих неймовірних дискусій. І лише єден учасник даної спілки є незмінним протягом багатьох століть. Це Мартин.
Ми вийшли на пляц перед ратушов.
- Куба, я поскакав на Млинки, а ти сі лишєй ту. Може акурат шось знайдеш,- кінь пустився галопом поміж куп піску, шутру і бруківки, котру робочі невдовзі мали би викласти на площі.
- Вали, йолопе,- я сі спинив і махнув му руков навздогін.
Раптом брук підо мнов сі розійшов, стало невагомо і темно і я полЕтів в долину. Політ тривав, як потім сі оказало, недовго але все моє життє промайнуло перед вочима. Курча ляґа, люде, я остро гримнув сраков об шось мєтоньке, поволи встав і озирнувсі. Докола було темно іно в далині виднілось тьмяне світло і було чути голоси.
- Но то фореве, хлопе,- помислив я і пішов на вогень.
То був величезний покій, грубо викладений каменями, з півкруглим суфітом, освітлений невідомим джерелом, схожим на свічку, але котрого я так і не зауважив. Химерні тіні бургомістра, його заступника і, мабуть директора ґазовні радше нагадували якийсь фільм радикальної панк-групи, ніж відблиски від гасової лямпи.
Посередині стояв дерев'яний стіл, а довкола, в фотелях сиділи якийсь облізлий кіт, кишеньковий песьо, велетенський комар і бридка зелена муха, котрі зненацка замовкли і тепер з цікавістю розглєдали незнайомцє.
По центру, в кам'янім, випуцованім до мармурового блиску, кріслі сидів білий від шляхетної сивини, щур.
- Заходь, Куба! Я - Мартин. Шо сі стрєсло, хлопе?
- Та ніби ніц страшного іно колєґа мій раптом гет на конє схожий став,- сказати, жи я сі здивував, то не сказати ніц, бо я мало'м не дістав атак серцє.
- Сєдь си, послухай мудрих оповідок, гг,- посміхнувсі щур.
- Еее,- спробував я відповісти, але Мартин ня випередив:
- Ти не мусиш ми ніц пояснювати, я виджу вас всіх наскрізь. Бо жию вже стіко чєсу, що в паміти моїй закарбувалисі такі події, про котрі жаден з істориків не може знати. Вони можут лиш мріяти про знання, якими я відаю. А чим більше я знаю, тим довше жию. Мало постійних речей в тім світі, хлопе. Мокра вода, горєчий вогень, вільний вітер... Але то всесвітнє. А в нашім Дрогобичи є шось троха інше і не менш вічне. То мудрий Мартин. Я памітаю навит розмір мештів кажного бурґомістра, не кажучи про їх імена. І всі вони зо мнов завше сі радят, тіко нікому про то не кажут. Зле лише те, що не всі дослухаються моїх порад.
- Ааа,- знову зачєв я.
- А би'с ти соленого не їв, Куба,- сказав щур,- дай ми доказати. Маєш в руці свічку, як тіко я скінчу, обернисі там, звідки прийшов і згаси її. Але би'с не викідав. Як ті сі схоче ще раз ня увидіти, просто запали її від вогню. Іно вогень мусе бути від провдивої ватри на уріцкіх скелях. Все зрозумів?
- Так!
- І Влодковій Зузанні передай щирі вітання від Мартина.
Я послухав пораду і задмухав свічку. На хвильку стало темно, але вже за мить я знов стояв ошелешений навпроти церкви Сьвєтої Анни. До тями ня привів дзвінок:
- Куба, то Влодко! Хлопе, я знов став людинов, курва! Як ти то зробив?
- Шо?
- Ну, як ти найшов го?
- Кого, до шляка ясного?
- Кого! Вічного Щура!
- Та ж ти сам повідав ми, би'м го шукав! Ше як коньом був!
Казав, жи тобі про него бабці розповідала, шо він ніби все може...
- А, ну так. Але я в то не вірив, Куба. Але ніц. Головне, жи я ЛЮДИНА!
- То тре обмити, Влодку, нє?
- Звар'ював'єс? Мені вистачило того, жи я коньом півсутки пробув. Знаєш, як то, курва, зле, коли ти стоїш голий, без майток, єйціма світиш, а люде докола тебе на телєфон знимкуют? Нє, відтепер ніц моцніше за каву не бду пив. Честь, Куба, на зв'язку.
Я ще довго стояв і хрестився в бік храму, потім сховав до кєшені свічку, шо ми дав Мартин.
- За тиждень тре бде запалити,- помислив я,- певне файні історії в тій пивниці мож почути