ЇздА!

                          ЇздА!
 Неньков їздити, люде, то є фист файна забава. Бо дороги наші - живі свідки палеоконтактів і тому їзда ними не потребує великіх розумових зусиль. Мож їхати автом і сидіти си в антирнеті, єднов руков стрімити в прємий ефір, а лівим вухом по теліфону слухати виправдовування голови району про “ніц нима в буджеті”. ТУ-ДУФ, ТУ-ДУФ... Кубіти спокійно можут сі манікурити, вочи лоріальом мадзьґати, а хлопи розглєдатисі за міні спідницями з блідими ногами дівок, шо нич не знают про жУків “на бульбі”. А мож клоцати бздури на новтбуці для “Медіа Дрогобиччина”, як Я, наприклад. Бо яка ті ріжницє, хлопе чи бабо, котрим кулком трафиш у баюру, величинов з новий басен в Дрогобичи? І тобі всьо їдно, шо та канава під ґаз чи воду. А мо’ від того, шо ту фосу прокладают під антернет, вна стаєсі більш високотехнольогічнов і тодий вся ходова твого авта зачинає ся адаптовувати до нових умов сьогодення? Їздиш си кажен день єднов і тов самов дорогов, і кулка твого авта вже навит не квадратові, а набувают кшталту невідомої геометричної фігури, зате памітают всі вирви і доли, як всі свої кріпильні болти. Всьо йде свойов колійов, все призвичаюєсі. Кєрмо в потрібнім місци само сі повертає де тре, поворотнікі мігают, шкєльця на дверьох самі ся підоймают від пилюки, коли попри тебе якась огроменна фура проїжжєє...ТУ-ДУФ, ТУ-ДУФ… І ти вже знаєш всьо про гуму, діскі і періодично сі спиняєш посеред поля, звично береш два колічка в бесаги і валиш в найближче село до хати, до болі в пулярисі* знакомого, вічно пняного, механізатора.

А коли єдного погожого дня на дорогу приходєт серйозні хлопи на трахтОрах з алмазними пилами і зачинают робіти зі звичайних ям квадратові, то в ходової твого авта стаєсі когнітивний дісонанс. І вже твої кулка не співпадают з формами нововирізаних вибоїн, а мняке місце твого тіла тиж остро риагує на такі новації. Проходе якійсь чєс разом з ДОШЧЕМ, котрого так чекают дорожнікі, і ти, виїзжаючи на звичний для себе маршрут, бачиш замість прямокутних вибоїн НАЛИСНИКИ асвальту, завбільшки як завиванці тещі в день твоїх заручин. І знов зачинаєсі період адаптациї до нової колії, призвичаювання до ультрасучасних умов. Але ти й далі пхнеш тим шляхом, як по сходах. Хіба звучання сі мінєє: ТУ-ДУФ-ТУФ, ТУ-ДУФ-туф, ТУ-дуф-туф, ту-дуф-туф….

 Мені сі здає, люде, жи навит, як хтось сплете якє сейсмоактивне мереживо, шо забиспечит сімбіоз люцкого мозку і авта, то всьо їдно трєсти на наших шляхах не перестане допукі глисти сі занімают асвальтом, а мухі кружляют над люцькими коштами. ТУ-ДУФ-ТУФ, ТУ-ДУФ-туф...
Тому йду наклоцаю ше якусь оповідку, але вже в, більш звичнім, горизонтальнім положенні.

                                                       Завше Ваш, Яків Кутовий.
*пулярис - гаманець з касов переважно.

Петро і Павло.

   Петро був шибеником від того самого днє, як увидів той потішний світ з-поміж ніг свої мами. Перше шкло він збив у шість років, коли став на парапеті перед вікном і виглідав з роботи татка, тримаючи в руках татову кільову ґантелю, котров той давно сі не користував і того вна припала центиметровим пилом і була слизька, як весняний вуж. Він стояв і ніжно так товк нев по замерзлих візерунках зими, відбиваючи якісь свої гуцульскі ритми. Увидівши улюбленого татка, ритмсекція сі посилила і врешті висипалась в логічне закінчення дрібними уламками.
    Потім в його життю були ше багато збитих шкєлець, але то перше було самим теплим, бо сі запамітало на завше. Можливо того, шо тодий була зима і татусь не сильно сі втішив з того випадку. Зрештою, зовсім сі не втішив. Мож повісти, жи був здинервований, бо з тої злости пєрдольнув другов гантельов у цілу половину вікна, котре дзвінко впустило нову порцію пітнадцітиградусного морозу разом з танучими на польскому ліноліумі сніжинками... Мама швидко забрала Петрика на кухню, а татко задоволений побіг по сусіда, би той му поміг тимчасово заліпити вікно тим же польскім ліноліумом, котрий так з боями проривався через митницю ще якихось півтора місіці тому. Сусід відгукнувсі відразу з надією на стимулятор у вигліді тричвертової на двох, як мінімум. Разом з татком вни сміло порізали контрабандний продукт по розмірах і гордо поприбивали го до вікна (благо, шо тодий в природі ше існували деревляніі). Зверха повісили старий тещин коц, котрий вна трийціть років тому привезла з Узбекістану і не хтіла викідати, бо то милі спогади, не сильно переймаючись тим, жи та "паміть" була дірава у восьми місцьох. В хаті стало тепліше, господар наливав по сотці, сусід лиґав горівку, як не в себе, тобто все було, як завше, елєґанцко... Татко хмілів, бігав до спіжарки, тверезів за той чєс, наливав, знов біг... І так то тривало, покі мама не пішла вкладати спати Петрика, бо Павлик давно вже сопів, принаймні так вна си думала....
    Павло, люде, був рідним братом Петра, натомість, видававсі всім такім си антіліґєнтом, бо навит, як робив яку шкоду, то всьо так виглідало ніби так має бути і по єнчому бути не може. Аксіома, мож повісти, чи константа, не знаю. І світ він видів на дві години менче, ніж Петро і тому всі дії, вчинені цим майбутнім апостолом сприймалисі, як фист милі і серцю і пулярису його батьків. Тому, коли Павлик прийшов на кухню і увидів лежєчого сусіда, а поряд розсипану по всій підлозі муку, то си уявив, жи то сніг. Одразу руками дітини зачєла мести хурделиця і вже сусід лежєв, як великій замет, черевом догори, хропучи, як зіпсутий перфоратор. Тре зробити ковзанку, - вирішив малий і полив тоту кучугуру водов, ше раз притрусивши го муков і видобутим з шуфляди цукром для покращеного зчепленнє....
   Нарано, люде, найбільшу радість відчула мама, коли пішла робити ранкову каву свому хлопови, фист змученому радісною подією попереднього вечора. Посерид кухні лежєв вЕликій налисник в єднім мешті і вручнузвєзаних, але діравих скарпетках. З него видобувавсі гуркіт, шо цілком був співставний звуку легендарного Вудстоку* в крашчі чєси. Спроби розбудити його успіху не мали і тому мама в алярмовім режимі пішла відпоювати татка і вже той своїм авторітєтом, разом з пивом в руці вивів сусіда з рангу астенічного безсилля. На шчістє для Павлика зовнішній виглід сусіда списали на вчорашній, збит ранній мамин відступ до сну, що спричинило втрату контролі споживачами над споживанням рідин, шо стають небезпечними після певної кількости. Шкло тиж сі знайшло на недалекій будові за дві флєжки "Столічної"...
   А потомка Павлик, як і належит, став фільозофом по життю і водночас студентом престижного ПеТеУ, де вчили спиціалістів з художнього  викладання битонних плит. З успіхом го скінчив і став передовим продавцем валюти на місцевім базари. Адже всім відомо, шо таку пристижну професію мож було здобути лишень у вишченазванім навчальнім закладі.
  А на Петра видно той ліноліум справив великє вражиннє, бо на почєтку свого свідомого життє, люде, наш Петро занявсі контрабасом* (але не тим зі смичком, а тим незаконним) і лишивсі з ним навит після того, як поляки вліпили му видмедика* у пашпорт за нелигальне завезення двох цистерн спирту, шо спричинило повальне захоплення алкоголем на прикордонних з Неньков територіях і трактувалосі польсков владов, як диверсия проти марґінесу, бо саме в цьому середовишчи то гоббі було найбільш поширене. Лиш помінєв свою лєґітимацію* на мамине прізвишче.
   А потім зачєласі війна з москалєма і два близнюкі з ріжними фаміліями просто з барикад пішли на фронт і воюют там понині, маючи в сраці всі контракти та лиш при крайній оказії пригадуючи свої древні цивільні професії...

                                                                        Завше Ваш, Яків Кутовий.
*ведмедик - штамп упашпорті про заборону в'їзду до країни
*контрабас - контрабанда, мо' хто незнов
*Вудсток - рок-фестиваль під Новим Йорком.
*лєґітимація - документ, що підтверджує тожсамость

Файно!

Файно, люде, файно жити!
   Добре, як в тебе є дружина, шо є універсальним інструментом, котрий виступає і в якости копняка, коли тя тре підштовхнути до якіхось неймовірних діянь і у вигліді ручного гамульца*, коли тре переключитисі на понижену, би сі не розпєрдолити на амен в яку стіну чи слуп, курва!
   Люкс, коли твоя дітина (а ліпше штири), тре ті мозґі, не слухаєсі, часто має тибе в сраці, але приходе такій чєс і ти ся дивиш на ню і пре з тебе гордість шалена. А ти стоїш поряд, тішишсі, як мале дитє, ревеш, шо бугай на полю і чуєш в собі ШЧІСТЄ! Величезний потік радости переповнює твоє їство, розпирає тибе зисередини, ше троха і полЕтиш, курва! А ти стоїш і сі дивиш докола на ту всю нібито богему чи иліту, видиш, як ніхто інчий, їх наскрізь і розумієш всю біду їхніх порожнин. Черепних, грудних чи навит черевних...
   Неймовірно, як в тебе є робота, улюблена, а часом не дуже, але вна дає ті цілу купу позитиву у вигліді спілкування з цікавими персонами, каси в кішени та ше купу всякіх радостей.
   Елєґанцко, люде, коли вдень сидиш си в хаті, дошч, курва, валит по стрісі, хочецця спати, пити, курити і жерти водночас. Єден дзвінок від колєґів перевиртає всьо з ніг на голову і  і тобі вже ніц не тре, ти летиш впиред і жадна гиря на твоїх ногах у вигліді твої кубіти, мами чи дітини не спроможний тя спинити. Но бо комусь тре більше, ніж їм. І робиш то, шо тре, незважаючи навит, жи'с на почєтку пересрав, як заїць, але зато потім почуваєш себе, шо тотой супирбетмен з кіна. А вже коли'с  вистигаєш, робишсі плятиново-зимним, то розумієш, шо'с зробив. І ті всі докола, вни тиж зачинают то розуміти і фист сі тішат з того, жи мают тебе коло себе...
   А коли догоряє літо, на твоїх грудьох квасним молоком кісне сум, бо ти навит не позагаряв порєдно, не напливавсі в річках, то си пригадуєш кіко зробив'єс і кіко ше мав'бис вдіяти... І дєкуєш, люде, і людьом і ЙОМУ!

                                                       Завше Ваш, Яків Кутовий.
*гамулєц - гальмо