І знову про то

Жив-був Голова міста. Мав ногі, рукі. Навит, курва, вочи з вухами мав. Але ті, переважно все якось окремо існували. Но і ше був в него писок, котрим він переважно всяку гуйню плів, котра в голові Голови вже сі не помішчала.
Але, як він не вилазив зи скєри, пробував ніби шось зробити ніби для людий, а все в него виходив коровєчий пляцок. Запідозрив голова, жи шось ту не так і рішив: всьо, курва, не може так далі бути! І видав указ.

Хто, курва, зліпе з гівна шось ліпше, ніж пляцок, той виграє.

Вчув про то діло Влодко Опацкій і довай думку мислити, як тотой конкурс виграти. І нич мудрого не придумав, як зліпити з гівна гуй. Зліпив, приніс на комісію тендирну, поставив і пішов остальну виставку оглідати. А тааааам, людий море! І всі зи своїми пропозиціями. І у всіх, видно, тіко єдно на умі, курва. Шо в хлопів, шо у кубіт. Бо стіко гуїв нараз Влодко не видів навит в найбільшій бані мотострілкової дивізії, у вісімдесят третім.

О! І всі тоті люде свєто вірили, жи то саме він мусит виграти. А попри них ходили туристи і огуївали від такої кількости фист подібних межи собов хендмейд виробів. Єдні навит си подумали, жи то конкурс скульптур на честь Голови. Другі - шо на честь іншої частини тіла.
І ту знинацка прийшов Голова. І огуїв разом з туристами від тої любови людської. І перестав ним бути. Головов тобто.

Не ліпіт ніц із гівна, люде!

Завше Ваш, Яків Кутовий.

Провалля, новий цех і міст

Оповім вам троха мєстних новин з моєї малої батьківшчини.
Вчора до нас приїжжєли поважні люде з Кийова і области, би сі подивити, шо сі робит в тотій калабані, шо недавно сі утворила біля Трускавцє. Перепрошую, в Дрогобицкім районі.

І так то всьо в них файно сі получіло, жи ніхто ніц про то незнав, курва! Чиновники понатігали камуфляжі з краватками, як на війну і каски на вочи. Аби, бронь Боже, хто не спізнав і не пєрдольнув по банєку знинацка. Потомка манівцями, під прикриттям мєстної иліти, попри чагарі і мийку, проповзли до провалля. Побачене вразило напіздец. Діра зустріла їх радісною посмішкою з єдиним зубом в писку - електроопорою.

З кішень можновладців повискакували ЗМІ і зачєли знимкувати наживо. Дипутат гріховної зради поправив гельму, зробив мудрий вигляд і відкрив писок. Всі завмерли. Той позіхнув, прокашлявся і махнув руков - продовжуйте пиздіти, а я свою рєчь потім штовхну. ЗМІ видихнули і зиркнули на віцика*, котрого досі ніхто не помічав. Той мовчав, шкрібавсі в голову і нич мудрого не міг видусити з себе, крім:
- Ояїбу, яка діра!, - затнувся і перепросив, - вибачте за ненорматив, люде, гг.

Але тутка хтось з присутніх зморозив, шо на тоті шахти роками виділяласі каса - аж сімдисєть штири мільйони гривень, котрі шчісливо зникли в тій дірі. І в мєстних зачєли виникати ні разу не інтиліґєнтні питаня. Тому, поселфившись на фоні каньйону, делєґація рвонула на Борислав. Тамка вни потєли на кавалки синю Стрічку Відкриття якогось цеху з продукциї чогось там. А заїдно сі подивили на головну памітку легендарного міста - міст на славній вулици Вояків ОУН-УПА, шо го шляк трафив у восьмім році та й повінь забрала!

Йой, скіко ту вже таких мудрих було за ті роки? Скіко каси закопали в тім потічку?

Але, так як то вже була темна бориславска ніч, то вни тамка ніц тако й не увиділи. Але ліхтариками поблимали і пашчі свої тиж засвітили! І типерка вже точно бдут мали про шо подєрібанити за пивом!

Завше Ваш, Яків Кутовий.

3, 12, 7

   Колись, в древности, люде, у всіх людий було три писка, дванайціт рук і сім вух. Но бо то магічні цифри. Але хлопови три писка аніраз не заважєли, бо єдним він жер, другим курив, а третим говорив з колєґами в перерві між пивом. З верхніми кінцівками тиж було норм. Ними він накладов до писка їджинє, відмахувавсі від мух і, у вісім рук, пиздив ворогів. А з кубітов такє шчістє аж ніяк не йшло на користь. Но бо, як вна сі брала за манікюр, то хлоп сидів голоден три дні і не міг з тим дати си ради. Но бо шість писків (її плюс майстрині від нохтів) перекривали рев самальотів, котрих тодий, зрештою, не було. З вухами було троха лекше, але тиж недобре, але то такє.

Но і зачєли хлопи писати емейли з доповідними до Пана, шо так і так, купа каси йде, чєсу нич нема, з голоду вмираїм, сракамотика... Той рішив зробити експиримент - заліпачив єдну кубіту з єдним писком, двома ногами і двома вухами і дав крашчому хлопови за дружину. Курва, алллле він сі втішив, люде!!! Всі його колєґі били брава Панови всіма руками, котрі не були зайняті пиждженям ворогів. Тішилисі фист і хляли в три писка. Творець тодий рєзко наробив відповідну кількість дворукіх дівОк, зітхнув з полегшеньом і ліг спати.
Але не надовго, бо розбудив го вереск розлючених баб, котрих вперто дусила жаба сексизму:

- А шо то за хуйня, Пане, ми двома руками маїмо робіти то, шо колись робили дванацітьма. А на холєру хлопови три писка, він і так жре, як не в себе, а п'є ше більше! І вухів стіко тиж му не тре, бо чує за кільометри, як ми, гречні кубіти, язикі чешим, коли по воду ходим.

Вкурвило то Пана фист і рішив він зробити всім всього порівну. Но хіба шо з пуцьками в него ніц не вийшло, але то такє, люде. І теперка є, як є, кубіти всьо памітают на нейронному рівні і чєс від чєсу нагадуют своїм хлопам минуле пательньов по писку...

Завше Ваш, Яків Кутовий

Жити не вмерти

Кажете, шо дорого стало жити? А вмерти? Та то, я вам скажу, коштує ше дорожче, люде! Але, би’сте знали, жи найліпше вмирати так, би ніхто не знав, не чув і не видів. Рррррраз - і заштивнів. Сидиш си в кріслі, не дихаєш. А всі думают, шо ти спиш, ходєт докола, махают ті руками:

- Як ся маєш? Здоров!

А ти вже ніяк ся не маєш, і не то, шо не здоров, - ти такій собі сидиш і шо раз, то  твердіший сі робиш. Як той таборек, на котрім спочиваєш. То вже  потім зачнут тя штуркати, бити по писку, нагла поміч приїде, мєнти... Але ти то маєш в носі. Бо ти вмер. А шо ніц нікому не сказав, то такє. Три дні поплачут, та й перейде.

Всьо сі мінєє в тім світі, всьо. Єден такий купив си катафалок чорний з великими вікнами  і на польськіх бляхах і типерка має бізнес шокапєц. Як весілє, то він замість номерів табличку ставе "Наречена" або "Вперше - не востаннє". Потім пару кольорових шаріків, ляльку на капот - і впірьод!  Треба трупа везти? Без питань! Спереду чіпляє "Не турбувати", а зизаду - "Земля пухом" чи “Амінь”, хрест на дах - і погнав! Жаден поліцай тя не спинит. Колись ми навит пообіцєли, шо відвезут в остатню путь задурно! Ага, ніби  я буду про то знав? Та й тоді вже буде паралельно: чи везут мене ЗІЛом з деревляними бортами, шо сі теліпают на кажній ямі, а чи мерцидесом, га? Духовий оркєстер, люде, вже тиж нікому не тре, як раніше. Но бо люде врешті зрозуміли, шо покійник і так нич не вчує, навит, як му АС/DC на поминках заграє. У вічність тиж відходят і плястікові вінки багаторазового використання. Все частіше живими квітами могили посипают. Бо з тих неживих - жадного прибутку! Носєт їх з могили на могилу, тіко лєнточки сі переписуют. І ритуальні гендлярі з того нич не мают.  А поминки? Поминки нині вже не ті. Колись після п’ятої-шостої шклянки люде вже зачинали анікдоти розказувати. А теперка шо? Потєгнули сотку - і по хатах. А були чєси, коли такі заходи плавно переходили в танці і беспорядочні інтимні ігрища.

За совєтів, люде, був такій випадок. Якось вночи їхали бориславскі мєнти з Дрогобичє, куди відвозили на тимчасове зберігання якогось злочинцє. О! І біля залізничного переїзду увиділи ше єдну мєнтовску машину, а біля неї дивні рухи стражів правопорядку. Ну, вони мруґнули фарами колєгам, троха проїхали, спинилисі та й пішли тишком подивитись, шо там сі робит. Оказалосі, шо дрогобицкі на своїй землі обнаружили трупа і, жеби не розслідувати ту справу, вирішили перенести штивняка на територію Борислава. Бориславскі дочекались, поки ті закінчат і спокійно поїдут гет. Потім зробили зворотній маневр і перенесли нещасного на місце старту. Благо, жи тому хлопови, шо замерз насмерть, вже було всьо їдно, де лежєти. Троха від'їхали, дочекались сигналу від свого чергового про подію, яку тому повів "невідомий" з Дрогобичє. Знов під'їхали до місця і констатували, шо штивний знаходиться акурат на земли сусіднього міста. Викликали дрогобицкіх (ті не встигли далеко від'їхати, тому прискакали швидко) і з почестю передали їм зовсім мертвого хлопа. А ті, в свою чергу, вже мусіли везти го, де належит...
Тому завше слід памітати, люде, шо життє наше є фист небезпечним, бо від него мож навит вмерти. І тре відноситисі до него, як до порцелянового слоня, шо стоїт на вашім креденсі. Хухати, дмухати, чєс від чєсу витирати і полокати. І, аби не було з вами жадних колізій, тіштесі життєм, живіт довго, щісливо і здорово. Бо вмерти зара - то великі проблєми для близьких. Воно вам тре?..

Завше ваш, Яків Кутовий

Про економіки спасіння

На ніч, люде, шось ми сі захтіло створити свою банду! Бо язик сі не повертає назвати тото партією! Бде сі називала Банда Діравих Скарпеток. БДС, курва!

Ідея номер оден, то икономія на всьому і всюда. В першу чергу на штивних, люде! От, наприклад, на холєру їм цілі скарпеткі, без дірок? Їм вони опше не тре, нє? Старчит з них, шо до паперових мештів, напастованих ґльобіном, пришити верх від старих діравих скарпеток і вже фист ладно бде виглядало!

Майтки чи біла підкошулька? На холєру му то? Він вже і так зимний і тепліше му від них вже не буде ніколи. Тому тре заборонити вдігати лишній одяг на потенційних жителів пекла чи раю. А, як вже го притисло знинацка вмирати, то мусит то робити одягнутим. Шоб зикономити на тих, шо трупів вдігают. Бо є такі безвідповідальні люде, котрі вмирають в чім попало. Один такій опше голий верхи на кубіті вмер. А жеби зикономити на майбутніх похованнях, тре кажного змусити ше за життя викопати си яму, а ліпше кілька, курва. І то в ріжних місцях, бо ніхто незнає, хто де вмре. І прийняти закон, за якім би всі садили дерево, з котрого потім зроб'ят трумну.

Тому для всіх твердих людий тре ввести режим холоднокровної економії. Аби сорочка була не повноцінна, а така, би було видно з під маринарки тіко два кавалки рукавів.

Були колись чєси, коли родичів живих разом із зимними ховали. Шоб два рази не копати! Скіко тоді сі економило самогонкі, закуски і поламаних, об колєґу, лопат?

А ви кажете, шо нима гроший! А теперка, люде, порахуйте то всьо в масштабах Неньки!

Завше ваш, Яків Кутовий

Волга

Мушу вам сі зізнати, люде!!! Колись я спав у волзі. Пняний в сраку. Але, Богу дєкувати, не в ріці, а в авті. Бо в тім авті зизаду є такий бамбетель, шо я сі помістив там льохко, без жадних зусиль. Була ніч, темна, хочвоковиколупайна, київска ніч. І був я. Котрий йшов в домів від ладної, задоволеної життєм і мнов, кубіти. То були чєси сухого закону, а я тодий (та й тепер) був затєтий дисидент в душі і протестант в натурі. І тому, на зло політиці партії, хляв, як не в себе. І в ту ніч тиж. Була четверта рано, тепло, бо літо і темно, бо совєцкій саюз. Сили я не розрахував і, відойшови пару сотень метрів від общаги коханої, увидів волгу. Стару, іржаву, всіми забуту, як я си помислив на той момент. Зразу ми сі захтіло спати. Я отворив ї, влігсі на заднім сидзеню і миттєво задрімав. Розбудили мене мєнти. Провдиві совєцкі мєнти. З портупєями через плече і вогирком у кобурі. - Вставай, блядь, ато пізди палучіш! - ввічливо представивсі єден. - Ахуєлі савсєм студєнти, блядь, дакумєнти паказивай шчясже,- запропонував другій. Останніх в мене небуло, бо якось не складалася в мене любов з паспортом. Він, вчетверо складений, тужливо чекав на свого господарє в якімсь міліцийнім відділенні, куда мене відвезли за то, шо'м ходив в "касухє сволачь" і "браслєтах блять". І звідки я шчасливо втік, бо акурат привезли п'яного грошовитого вахтовика з сібірі і мєнтам я враз став нецікавий. Так от паспорт лежєв у відділку, я у волзі, а надо мнов стояли провдиві прецтавники совєцкого закону. Жеби явно не виказувати всю свою радість від зустрічі з інтелектуально обдарованими синами дзєржинского, я, люде, миттєво витверезів. Потім витігнув десєтку (в рублях, а стипендія тодий була 40) і показав поліцаю. Той потримав ї в руках і похапцем сховав у кабуру. - А мнє, блять? - жалібно попросив другий. - Більше нема, - сумно відповів я. - Пашолнахуйсукаблятьгандон, йбвр!,- сказав перший і по-вітцівськи пошкрібав ми плечи ґумовим кийком три рази,- больше нє пападайся.

Ветеран з медалями на плечах стояв навпроти мене. То був саме власник волги, в котрій я спав і саме він набрав 02, обурений моєю наглістю. В очах його світились вогники справедливості і переможний голос його єства промовив: - Зоєбалі еті міталісти, блять... Але я того вже не чув, бо летів на крилах радости в свою альма матер, пошепки дякуючи всім Богам Студенцтва. Відтодий, люде, я відчуваю люту алергію на всі совєцкі авта і нікому не раджу в них спати, а не то шо їздити. .... Но, але, якшо там не замкнено, то сі всрати на сидзенє просто необхідно! Завше Ваш, Яків Кутовий.

Стихійний гендель*

  - Ото всі на нас наїжжєют, кажут, шо ми всякі-такі пагані і ні разу не свідомі, нє? Шо ми тіко то і робим, жи дурим власне місто і не платим жадних податків, так?
І шо купа сміттє докола і після нас, стихійних торгівців? Але ж ми не просто так продаєм їжу на таких базарах. Ми її продаєм, бо не маємо, шо їсти, як сказав колись класик! Аби’сте ніколи не взнали, як то тєжко: цілий день стати на єднім місци! Коли ти навит не маєш, де зар’ядити свій шестий айфон, а ше й жадного вайфая докола нема?

Стихійно гендлювати, люде, то зовсім не то, про шо думає ваш збочений мозок. Но  бо так. Кажен си мислит, жи то такво: прийшов, курча, став, ррраз і продав! А то не так. Бо то є ціла штука, люде. Треба вміти розкласти свій товар на асфальті так, би він фист товарно виглєдав. А всі знают, якій у нас асфальт, нє? А ми го прикриваєм хоч якось і всі видят тіко молоко, сметану і майтки кітайскі.

Тому ми, стихійні гендлярі, несемо неабияку користь свому місту, а особливо -  владі, люде. Бо як ми сі заберемо зи свого імпровізованого базарУ, то всі увидят, шо під нами ні разу нема ані кавалка нового асфальту, як написано у звітах міської ради на ріжних сайтах. А за кошти на нЕго вже давно відгуляла весілє донька архітектора зі сином сміттєвоза. А, забув'їм: ше до Мюнхена Славко з юстиції по авто літав. Но і бабця чиясь віллу в Станилі купила…. Але шо нам до того, га?

Но а як вже так сильно владі не пасує наша присутність, тодийка поставте по місту спіцяльні автомати, де мож було би вкинути чи то сир, чи молоко, ба, навит гриби.
Наприклад, біля ратуші встановити сметаномати і молокомати, куди голодаючі селяни могли б метати свою продукцію, одразу отримавши за то касу - згідно літрів чи кільограмів. Але з другого боку такої машини мусе бути статечна пані грізної зовнішности, котра б видачу гроший обовізково приправлєла смачними виразами на кшталт: "Куди лізеш, гондурас нагуляний?", "Стули свій писок невипарений!", "А жеби ти всьо життє своїм дітьом сі снив!" та іншими шидеврами народної творчости.

А ше є такій варіянт, люде! Би знишчити несвідомі базари, міській раді тре алярмово** оголосити тендир і нигайно зачєти широкомасштабні закупки молока і сиру, приправлених нохтями і кучер'явим волосєм, - для того, би вр'ятувати базарників. І постійно годувати тов продукційов чіновників, поліціянтів та муніципалів, би вни тиж не вмерли голодною смертю. Також варто закупляти і єнчі продукти, аби унеможливити розвиток авітамінозу серед цієї илітної верстви населення Дрогобиччини. А потомка, в кінци місяцє, гроші за продукцию зголоднілих селян мож буде вирахувати із зарплатні можновладців.

  Ото маїте кілька тез. Думайте, дорога наша владо, (якшо вмієте) і робіт шось! А я йду продам свої сто підисєть літрів молока і трийціть кіля сиру, бо ше вмру від недоїдання, Боже борони…
  Казав ми Куба, шо то інтирв’ю бде в “Медіа Дрогобиччина” опубліковано, но то я сі подив’ю, чи не збрехав...

З моїх слів Яковом Кутовим записано елєганцко
                                                                                     Завше Ваша, цьоця Гєня

*Гендель - торгівля, комерція з метою наживи;

**Алярмово (від французького “аlarme” – тривога) - дуже швидко, негайно, терміново.