Кордон

Прикордонник звично сидів на дереві і ножом длубав нотатки на стовбурі, змордованому багатьма поколіннями солдат. Послання майбутнім жовнірам виглядало до жаху банально: "дмб-2019", "Люба+Ростик", "Віра пізда" та інші, не менш інтелектуальні слова, вірші та афоризми.

Після того, як жителі Неньки отримали свободу пересування не тіко в рамках совєцкого союзу, але й далі на захід, життє на цій заставі змінилосі кардинально. Нелегального руху майже не було, тіко санкціонований начяльством контрабас деколи порушував спокій вартових. Але то було завше за пляном, в певний день і чєс. Але стати на посту тре було всьо їдно.

Раптом біля дороги, поблизу огорожі з колючого дроту, зупинилось елєґанцкє червоне авто. Звідти, матюкаючись та розминаючи застиглі кості, вийшли двоє туристів ріжної статі.

Ростик перестав шкрібати дерево і зацікавлено втупивсі в бінокль.

Мандрівники витєгли з торбів єдзенє, розклались і зачєли жадібно го поглинати. Шовдарьом запахло так, шо у воїна на дереві почалосі інтенсивне виділення слюнів. Спочатку вни були довжинов з порєдного хробака, але згодом досєгли колін. Ростик, а так звали воїна, подумав, шо з тим тре шось робити і запхав в шнобель листки з дерева, на котрім сидів. Це троха перебило запах.

- Добре, жи'м на смереку нинька не поліз,- з усмішкою подумав воїн.

Туристи поїли. Хлоп викєгнув дзиґар, а кубіта зачєла здоймати сподні:

- Кубаааа, я хочу пісяти!

- Ядзю, як ті не встид? Відойди троха далі і сцяй. Отамво, в корчі,- голосно гаркнув хлоп з косов на голові.

- Та йой, Куба! Ту і так нікого нема в радіусі п'єтьох кільометрів!

- Але ж, курва, ту кордон з Еуропов за підисєть метрів. Тобі не встид бде, як тя якийсь угорець увидит?

- Ніби вни голої сракі ніґди не виділи,- чотко відповіла Ядзє.

Жовнір перевів бінокль в бік кубіти. Та все ж відойшла від авта зо двайціт метрів і поволи зачєла розшпиляти джінси. Довго вовтузилась з блискавкою. Врешті сподні поволи зачєли сповзати вниз. Біла дівоча дупця смачно визирнула з-під тканини, а Ростикові слюні розтєгнулисі ше більше і вже звисали над самісіньков землев. Під ними зібрались мурахи, які плескали в долоні і нагло намагались там застрибнути. Раптом почувсі тріск, в очах потемніло, вирубавсі звук і урвавсі фільм. Остатнє, шо він видів, то яскраво червоні мереживні стрінґи. Стало темно, зимно і слизько...

...Від різкого запаху вудженини в голові розвиднілосі так само знинацка, як і потемніло від червоних майток. Воїн лежєв на земли, в шмарклях і слюнях, а над ним стояв хлоп невідомого віку і інтенсивно махав кавалком шовдарє біля ростикового писка.

- Вибач, хлопе, нашатиря зи собов не маю. Але мусів'єм тя якось обудити. Куба!,- посміхнувсі хлоп і простягнув руку.

- Чєґєвара?,- Ростик си згадав, шо на "гражданці" в него була футболка з хлопом в баретці. Але цей був без неї, натомість з косов.

- Курвасрака! Я - Куба! Кутовий! А ти, хлопе, тіки шо ся йобнув з дерева. Но і як тя звати, воїн?,- продовжив рятівник.

- Ааааа, я - Ростик.

- Хіба командір тя не вчив, Ростик, жи не мож по березах лазити, бо то фист підступне і крихке дерево?

- Та то я сам тамка виліз, но бо високе. Файно видно.

- І шо'с там увидів, йолопе? Ядзю двисі,- звернувсі він до кубіти,- шо твоя дупа наробила? Дерево сі зломило, вартовий кордону мало сі не зАбив. Троха бракувало, би'змо втратили незалежність держави через твої принади,- реготав Куба.

- Но та напевно! Ше скажи, шо ше троха і війна би сі зачєла через мою сраку?

- А, нє? В тім життю всі війни через бабів!

Перехрестям Семи Уралів

Перехрестям Семи Уралів

Яків Кутовий, люде, мав татуся, котрий був ідеальним елєктриком, бо міг зремонтувати всьо, шо хоч. Від лямпового тілівізора часів римскої імперії до автозапуску нафтової качалки пультом двайціт першого століття.

Час від часу, у вихідний день, тата знинацка викликали на роботу, коли ставаласі якась аварія чи збій в мідних дротєх місцевої системи нафтовидобутку. І тодий він брав ня зи собов на роботу. Але ініціатива та була виключно мамина, бо так вна сі страхувала, жеби татусь вчасно і в добрій кондиції трафив домів. Хоча ця страхівка аніраз не ґварантувала стовідсоткового виконання маминого бажання.

Ми прїжжєли на якусь міфічну бекеенес*, шо раптом вийшла з ладу десь глибоко в горах і вни обидва, з вуйком Ромком, остро бралисі до роботи. Близько до обіду все було готово. Далі сі зачинало найцікавіше.

Тодий по селах люде вже мали купу тілівізорів та радіол. Але біда була в тім, шо ті лямпові прилади часто сі псули, а полагодити не було кому. Тому, коли приїжжєли Зеньо з Ромком, селяни фірами звозили свою чорно-білу оргтехніку на дільницю нафтовиків. Транзістори, касєтники, бабінники, тілівізори. Спідола, Океан, Яуза, Ріґа, Весна, Рубін, Елєктрон...

Отодий наставав зірковий чєс двох кумплів*, котрих мєстні приймали з таким же захопленням, як тепер прабабцє сприймає вміння свого шестирічного онука налаштувати нову мельодію на її тіліфоні.

Огляд переривавсі лиш малозрозумілими поясненнями селян щодо діагнозу своїх ґаджетів. Проте, деякі аґреґати потребували лише тактильного втручання майстра, бо зачинали працювати відразу ж після втикання їх в ризетку руками спіціаліста.

....То був такий си Синдром Дентисти. Тобто, коли тя болит зуб, ти сі записуєш до лікарє. А вже під самим ґабінетом біль раптово відступає. Але, як тіко ти відходиш від поліклініки метрів зи сто, всьо зачинаєсі знову. Так було і з апаратурою....

Тому прийом, спрагнених аналогової інформації, громадян проходив чотко. Багато з привезених пристроїв грузилисі назад на фіру, на радість власникам. Звісно після ґваранційного дотику майстра. Більш вперті прилади тут же розкручувались. Здоймаласі задня панель і майстри з розумним виглєдом там шось шпортали, мінєли, паяли і стававсі цуд. Апарат зачинав говорити, а іноді навит показувати ут-2.

Майстри ніґди з селян гроший не брали, але ті всьо їдно платили за послугу щедро. Сушені гриби, молочка, консервація та інші сільскі смаколики плюс неквапливе бульканя зимної сільскої горівки до погарів*. Стакани, хоч і були до чорна засмальцьовані кількома поколіннями мозолистих рук нафтовиків, але справно виконували свою функцію. Бо обід провдивих нафтовиків, люде, то вам не офісна канапка з кіфіром, курва. То є мінімум добрих пару літрів вогненного бімбру* на п'єтьох, запитих мутним семиденним пивом. Но і хліб з сільскої печі, сало, ковбаса та зелень. Причому остатня, за давньою традицією, мусіла бути спижджена на городах в тім же селі.

Самого обіду я не видів, бо тато ня шанував і відправляв до лісу ніби по гриби. І коли я сі вертав з повним броцаком* лісових трофеїв, дифиляда вже доходила до фіналу. Майстри на весь голос співали "ой гдє бил я вчєра" в кабіні вахтовки, котра завше стартувала рівно о п'єтій. І вже за якусь годину ми доїїжєли до перехрестє Семи Уралів.

Так воно сі називало, бо у ті чєси там був такий си перевантажувальний пункт. Кажного вечора ту стояла купа вахтовок, шофери курили, мінєли бендзинові тальони на гроші та й льоґістично розподіляли межи собов "клієнтів", кого і де везти. Так, жеби і пальне зекономити і шоб змордований хлоп в хаті був вчасно.

Шофери перескладували штабелі змучених нафтовиків з єдної вахтовки в іншу. Кажного єдного робітника водій знав, де вигрузити. Ставав коло хати, делікатно викєгав го і сидячи впирав плечима в пліт. Збоку ставив каністру з маслом, нафтов чи оберемок люміньового дроту. Тоді було так, жи всі до хати шось тєгнули, бо на селі все сі придасть. А вже з під паркану доставкою домів кормильця занималасі дружина.

І лише мого татка почесно заносили до хати і пошепки сі питали в мами:

- Перепрошуємо, прошпані! А де покласти пана Зеня?

- Йой, та киньте го на канапі* в кухні,- мама кажного разу була злосна на тата, як ніби вперше.

Але ніхто нігди її сі не слухав і тому Майстра акуратно клали на ліжку. В узголів'ї завше лишєли люміньову кавярку, повну квасного молока і трилітровий слоїк свіжозвареного селянами бузинового кампоту на ранок. А тіло, змордованого тєжков працьов, тата вкривали турботливим коцом* своїх подяк.

*бекеенес - досі незнаю шо то за звір. А взагалі-то Блочна Кущова Насосна Стація
*кумплі - друзі
*бімбер - самогонка
*погар - стакан
*броцак - наплічник
*канапа - такий си диван чи кушетка
*коц - ковдра, ліжник

Тєжка працє

Тєжка працє

Зараз, люде, багато людий їде на заробітки за кордон. Але вни ніц не знают, яка то, курва, фист тєжка працє. Но то я вам про то шось своє оповім.

Робив і Яків Кутовий там, але то було троха не в тім столітті.

То всьо сі відбувало у Варшаві, в самім інтелектуальнім районі міста - Праґа Полуднє. Типу Сихова у Львові чи Бані в Бориславі.

Стадіон столиці Польщи був тодий великім базаром і ходити по нім мож було лиш купивши пароль у відважних представників дніпровскої мафії.
Відбувалосі то просто. Ти йшов базаром, до тебе наближавсі немічний на вигляд курдупель* і питав:

- Скажитє пажалста, каторий час?

І, якшо ти був оленьом, то відповідав йому мовою запитуючого. Отоді починалосі завантаження твого мозку про то, жи ходити ту мож лише тим, хто знає пароль. Сто тисєч старими, або десіть новими злотими і ти щєсливий власник словесного ексклюзиву типу "я от Аліка с Кічкаса " або "Вадік с Амура в курсах". І всьо. Міг'єс ходити хоч цілий день. Тоті слова були настіки чорівні, шо діяли деколи навит через місєць.

Так от. Мундек, люде, був файний хлоп і майстер з него тиж був порєдний. Бо вмів і знав, шо тре затинкувати сирі курєчі єйці в стіну, якшо клієнт був гівно і платив раз на три місіці. Бо тодий насолода від запаху тухлих єєць могла роками супроводжувати господара та його гостей, якщо він, звісно, не додумавсі подзвонити майстрови з перепросинами і сплатити борг з відсотками.

Або взєти і вмурувати пусті флєжки в комин, оби клієнтові файно сі спало у вітряну ніч під вовче завивання.

Колєґі любили Мундека до нестями. І тому завше приділяли му багато своєї непереборної уваги.

Монтажна пінка в ранкових черевиках, випрані в гіпсі шкарпетки, дбайливо висушені колєґами над кальорифером і ше багато ріжних атракцій супроводжували будівельників ріжних народів майже кажного днє.

А єдного п'єтничного вечора, при коляції*, Мундекові кумплі хляли все, шо горит, ніби в остатній раз. Той тиж не любив їсти на сухо і тому ні в чім собі в той благий вечір не відмовлєв. І так сі стало, люде, жи троха не розрахував сили та й заспав за імпровізованим столом з піноблоку та кавалку гіпсокартона. Увиділи друзі, жи шановному колєзі вже добре та й віднесли го, п'яного в сраку, на другий поверх, де вклали на пінопласт, вкривши мінватою, би спав си спокійно до самого ранє.

Потім взєли дві двайцєтки* з-під снєжки, в єдно набрали води і повісили недалеко від колєґі, змордованого дрінками з пивом, продіравивши цьвоком. З него, ясний ґвінт, тононьков струйков потекла вода в тото друге відро. Утворивсі неповторний звук, шо фист сприяв бажанню сплячого, як чіп будівельника, якнайборше" випорожнити сечовий міхур. І похуй, шо Мундекові акурат сі снили голі баби на білім піску.

Ясно, жи за якийсь чєс, захтілосі му, м'яко кажучи, сцєти. Ображений за перерваний сон, Мундек, зірвавсі на рівні ноги, намацяв в темноті свої старі кроси і вже був готовий летіти на крилах до виходку, але ніц з того не вийшло. Бо справжні друзі з дорогою душею прикрутили його капцє до тирсоплити двайцітьма шурупами.

Мундек з розгону лупнув головов у відро, дбайливо висяче під повалов* і мало не перекинув нижнє, котре власне не давало му спати. Пошкрібавсі в потилицю, промовив короткий будівельний отченаш і вже, на босака, зібравсі бігти на двір. Але раптом осягнула го думка про "* а нєх ґо пєрун стшелі", бо там дощ, вітер, темно і страшно. Тому він сміливо викєгнув пуцьку і з полегшенням налєв надлишок організмової рідини просто у відро.

А з-під старих простирадел тим часом було чутно кінскій регіт його доброзичливців.

Ліквідувавши єдну проблєму, майстер шпателя і перфоратора зніс банєк на перший поверх з думкою, жи вилєє то паскуцтво завтра. Та й лишів го біля дверий сусідньої бригади, саме тої, в головах котрої і народилась славна ідея з експериментом над Мундеком.

А нарано, люде, нарід весело обговорював нічні пригоди. Реготали, шо коні в яблуках, смачно обсмоктуючи деталі, немов залишки вчорайшої тараньки та радіючи новому сонцю.

Але найбільше сі тішив наш герой, бо увидів, жи в тім самім відрі сусіди кипятильником нагріли води і акурат вмивали свої невиспані пашчі та іржали разом з усіма. Але Мундзьо, будучи добрим хлопом, вирішив не розчаровувати хлопаків і щиро привітавсі

- Честь, бригада! Як водичка?

- Люкс!,- відповіли ті і Мундек зі спокійною душею пішов сі готувати до роботи.

*курдупель - малий зростом
*коляція - вечеря
*кумплі - друзі
*двайцєтка - 20л відро з-під фарби
*якнайборше - чим швидше
*повала - стеля
* а нєх ґо пєрун стшелі - ну його впізду",

Провдивий друг

Провдивий друг

Пише Яків Кутовий у месинджер єдна кубіта, люде. Заходжу до неї. Симпотична, курва, шокапєц. Ноги, цицкі, вочи тиж мого розміру. Ну, думаю, най бде. Клоцаю "прийняти" і пишу, як завше:

- Шчіро вітам на своїм листку! Чи можу бути чимсь корисним в цім оберемку бздур людських?

А вона, так солодко:

- Привіт любий. Приємно сі познайомити. Маю надію, жи в нас з тобов бде хороша дружба. Звати ня Кайла. Жию в Оранджовій Каліфорнії. Фист хотіВ би знати хто ти такий...

Я троха припух. Мислю си, а чо кубіта пише "хотіВ би"? Але ніц, певне, то ґуґіль
так перекладає,- думаю.

А вна далі:

- Я, карочі, штатовскій жовнір, служу в 63-м омериканскім піхотнім полку при ООН в Афганістані. Ми тутка мир навязуєм всякими культурними методами. А ти звідки? Кіко тобі літ? І опше чим сі займаєш?

Я кажу:
- Та я механік душ люцкіх. А шо ти би'с хтіла увидіти в якости "хороша дружба", га?

- О,- каже Кайла,- то люкс, жи ти такий механік. Бо я вдова, жінка і сирота. А ви жонатий чи нє, бо мені тіко трийціть. А ше я одиначка в батьків. Пару років тому втратила чоловіка. Але від него в мене сі лишив син. Йому штири роки, але він вже вміє варити борщ. Я го лишєю самого в хаті, пишу записку, а він читає і варит. Тато мій тиж заштивнів недавно. А мама завернула кєди, як тіко я пішла до войска.

- Карочі, всє умєрлі ,- згадав я фразу з відомого фільму і відповів чистосердечно:

- Мені 82. Від позавчора я тиж сирота, бо мої діти лишіли ня самого, під деревом, посеред величезного парку і я навит не знаю, де маю йти. Добре, жи в мене є кубік Рубіка і українскє радійо "Промінь" з сусідної липи.

- О, то є гут,- пише Кайла,- тодий ти точно бдеш чудовим і прекрасним другом.

- А ти часом не шпигунка?- питаю,- Як нє, то давай далі про космічні кораблі у волошковім полю.

І вона продовжила:

- Ми з тобов сидітимем під липами, бдем баламкати ногами і ділитисі своїме життєвими історіями, би краще пізнавати один одного. Я хочу ті розказати єдну таємницю, як мому найкращому другови. Ти ж мене не здаш?

- Но то най бде. Ліпи свою таємницю,- кажу.

- Гаразд,- відповіла вона чистою солов'їною.

Далі пішла довга розповідь про то, шо повстанці по них стрілєют кажен день, незважаючи на всі культуральні спроби до примирення. І тому вна вже пережила аж три автомобільні бомбардування.

- Бігме, так і написала, люде: "на нас щодня падут автомобільні бомби".

О! І одного разу, під час рєтувальної місії вни сі зашпортали об сейф, в котрім було купа повстанскіх гроший.

...Мабуть, поки не прийшли омериканці, мєстні за них купували си ґівери, кубіт і всяку іншу благодать,- думаю.

Но а після того, як той скарб поділили, Кайла получіла 4,5 (штири і пів) мільйона зеленими. І типерка мусит найти якогось оленя, типу мене, жеби бусом або кльовов поштов переслати на зберігання. Ну, а я за то бду мав трийціть відсотків.

- Не зле! Поставим си банкомат ПриватБанк на сходовій клітці. І шоб двайцєтками видавав, нє?- відповів я і пішов дзвонити до Сірьоги Афганця, друга дєцтва.

Але омериканка не замовкала:

- Я виджу вас, як на флюроґрафії, шо ви є фист чесний хлоп. Тому дайте ми своє прізвище, ім'я по батькови, тіліфон, адрес, елєктронку, розмір чобіт і колір вочей. І беріт ня за сестру чи, навит, дружину. Бо ми створимо фонд і бдем з него інвестували наліво і направо по всій вашій Неньці. А, як тіко обстріл сі скінчит, я рєзко імігрую до вас до хати і перестану врешті бути солдатом. Довайте ваші дані!,- кричала вона, як ранЕна.

Після такої палкої промови я не витримав:

- Ясссррррав посеред міста! Чекай, кубіто, не так скоро. Я ж ті вже пояснив.

- Карочі такво,- кажу після деякої павзи,- колєґа мій в Афгані має колєґу. Звати Мухамадаїл-Жах. Він там контролірує торгівлю урюком в одному з передмість Кабула. Там всі про него знают. Но то знайди го і він ті всьо оповість, шо робити і де йти, до міліметра. Але мусиш вдіти на себе куфайку, ватні сподні,валінки, а зверха на тото - бікіні. Скажеш му пароль: борівки, не афени*! А відповідь - майтки з жєлави*. Запамітай то всьо і видали всю переписку, би, бронь Боже, якісь пуштуни не прочитали. Всьо. Йди шукай.

- Но то ви готові ми помочи, чи нє?- писала моя добра коліжанка.

- От, чьо я такий недобрий,га?,- блиснула думка в моїм банєку і змусила мене заповнити її анкету, де вказав контакти всіх бідних верств мєстного населення. Наклоцав їй тілєфон міського голови, елєктронку водоканалу, розмір талії головного лікарє замість номеру рахунку і адресу начяльніка жеку. Ну і ПІБ - дружини голови СБУ. Най їм щастить.

Потім перечитав'єм то всьо знову, люде, і згадав, жи моя Ядзє перфектно володіє мистецтвом Літаючої Пательні! Тому, для власної безпеки, видалив переписку гет.

*борівки, афени - чорниці
*жєлава - кропива
*майтки - труси